Якось їхала я автобусом Нові Санжари – Полтава. Сідала не на автостанції, тому надії на поїздку сидячи вже майже не було. Зайшовши в салон, я переконалася в своїй правоті і, зітхнувши, стала десь посередині, щоб не заважати іншим, нишком сподіваючись, що хтось скоро встане, і я зможу присісти. День видався важким і невдалим, тому хотілося просто послухати музику в більш-менш зручному положенні.

Раптом мене хтось смикнув за курточку. Я обернулася і побачила немолоду жінку, яка садила собі на руки дівчинку років семи:

– Сідайте, будь ласка.

Супутниця

Мені було ніяково, але втомлені ноги швидко перебороли це почуття і я з вдячністю плюхнулась на сидіння. Рука вже потяглася по навушники, аж тут моя рятівниця заговорила, звертаючись до мене:

– А я оце онученьку на виставку везу. Там якихось метеликів показують. Катрусі ніколи, тож ми з Людмилкою вдвох…

Мені зовсім не хотілося розмовляти, але із вдячності вирішила трохи підтримати бесіду:

– Я свою доньку возила тиждень тому. Там гарно. І метеликів можна в руки брати, тільки не за крильця. Вашій онуці сподобається.

– А Ви знаєте, як туди проїхати, бо ми нечасто буваємо у місті.

Я до дрібниць розказала своїй супутниці дорогу і запропонувала провести, бо мені все одно в ту сторону.

– А в тебе донечка? – якось само собою зникло «викання» у моєї співрозмовниці.

– Дві.

– А в мене два сини… було… Все життя мріяла про доньку і на старість знайшла… Я сама здалеку. Гарно ми з чоловіком жили. Він у мене був на всі руки! Від заводу квартиру гарну дали, трикімнатну! Синочки у нас підростали – звичайна сім’я. Сашуньо, мій старшенький, після навчання сюди приїхав, тут і Катрусю знайшов. Я спочатку дуже проти була, думала, що селючка на квартиру в місті позарилась. Досі соромно…

Юрасик

Жінка замовкла. Я знову подумала про навушники, потім про те, що моя свекруха теж не в захваті від мене… Тим часом жіночка продовжила:

– Згодом я змирилася. Побачила, що Катруся з мого сина пилинки здуває, і заспокоїлася. Діток от у них не було…

Я подивилася на Людочку.

– А, ні! Це Катрусина доня від іншого чоловіка. Сашуньо захворів дуже і помер… Давно вже, років п’ятнадцять тому… Катя додому повернулася в село (на той час жили вони в мене – чоловік мій помер, молодший син поїхав до Києва, а я – сама). Я і не хотіла її відпускати, та заявився Юрик (це молодший мій) і вигнав її. Що він кричав, що він робив! Як біснуватий якийсь… Я в лікарню з серцем злягла.. Катруся кілька разів навідувалась, ліки купувала, одяг забирала попрати… А той… і його дівуляха – ні разу. Вийшла з лікарні – сюрприз! У моїй квартирі вже Юрасик хазяйнує – ремонт робить…

Я спочатку навіть зраділа, думала, що біля сина поживу, онуків поняньчу… Розмріялась! Щодня чула тільки докори: «Он Сашко жив біля тебе. Він рідніший. А я – як сирота. Сам у чужому місті…»

А я йому ж усю пенсію свою відсилала, а жила за рахунок дітей. А скільки раз кликала додому… Та тільки спробувала про це заговорити, як знову посипалось: «На ті копійки в Києві не протягнеш! А тут жити – молодість губити. Глушина!»

Дві Людмили

Якось Катруся приїхала мене провідати, послухала та й забрала до себе. Бо вже Юрик і квартиру після ремонту на продаж виставив…

Отак я і знайшла доню собі на старості літ… Живемо вчотирьох: Катя, її чоловік, теж Саша, Людочка і я. Я, чим можу, допомагаю, а вони мені, як рідні… Катя на мене і досі «мама» каже…

Жінка витерла сльози і замовкла…

Я виконала свою обіцянку і провела їх до самісінької виставки. Коли ми прощалися, дівчинка помахала мені і гордо сказала:

– А мене Людою на честь бабусечки назвали… Правда ж, бабусю? Ми – дві Людмили.

Мої супутниці зайшли до виставкової зали, а у мене ще довго стояв клубок у горлі: от тобі і «невістка – чужа кістка»… Рідніша за рідну кров виявилася…

Любов Ігнатова, Нові Санжари, Полтавщина.

Оставьте ответ

Пожалуйста, оставьте свой комментарий
Пожалуйста, введите здесь свое имя